З нагоди престольного свята ми розкажемо вам історію відновлення в Ямполі Свято-Георгіївського храму

В сто сорок третьому номері Ямпільської районної газети «Шлях комунізму» від 1 грудня 1990 року була надрукована стаття «Відродження», що розповідає нам про відкриття в Ямполі новозбудованого Свято-Георгіївського храму.

«16 листопада в день церковного свята великомученика Георгія в райцентрі відбулося освячення Ямпільської церкви. Віднині вона називається Георгіївською.

Її освятив єпископ Сумський і Охтирський Никанор при участі благочинного отця Миколи , благочинного ієромонаха Геронтія, протоієрея Миколи, отця Василія та отця Олександра – священнослужителів з Середино-Буди, Білопілля, Свеси та Сум.»

На знімку: хліб-сіль преосвященному владиці Никанору;

На знімку:  Ямпільська Георгіївська церква і її священнослужитель – отець Василій.  

Фото Л. Клипи

Цікаво, що головній духовній події десятиліття було присвячено лише декількасот квадратних сантиметрів газетної площі на третій сторінці номеру. Щоправда, за кілька випусків до того в №120 районної газети «Шлях комунізму» від 6 жовтня 1990 року бала надрукована стаття  «В ім’я отця і сина», яка значно ширше розповідає нам про будівництво храму та постать його першого настоятеля.  

«Як би ще два роки тому мені сказали, що в нашій районній газеті з’явиться публікація про діла церковні, я б навіть засміявся. Просто, цього не могло бути, тому що не могло бути і все. Не написали б ми ні хорошого, ні поганого. Церкви для районної газети не існувало. Під рубрикою «Атеїстичне виховання» подавалися вряди-годи матеріали РАТАУ або ТАРС.

Таким чином насаджувалася свобода совісті. Хоча нехрещених, і це відомо всім, в тому числі і газетярам, менше від цього не ставало. Тим, кому втрачати було нічого крім верстата або лопати, заносили до церковних книг свої анкетні дані повністю. У тих, в кого робота пов’язана була з ідеологією, педагогікою, більш менш з начальництвом, вистачало розуму возити своїх чад подалі з району і все-таки хрестити. Не нами заведено. Основний аргумент. І, чого гріха таїти, хрестили, не вірячи в бога. Звідки вона, та віра візьметься? Отже, згадували про церкву лише тоді, коли хрестили дітей та ще на Великдень замість вітання говорили: «Христос воскрес!».

Я, думаючи про долю глибоко віруючих людей в нашому районі, весь час згадую прислів’я: «На руїнах чужого щастя, свого не побудуєш». І ще Біблейське – зло породжує зло. Кожен повинен своєю свідомістю дійти до необхідності вибору віри. Без віри – людина ніщо. Чи-то віри в бога, чи в комунізм, чи інший якийсь світлий ідеал. Інакше ми всі поголівно станемо циніками, дітьми, які не пам’ятають свого роду.

Дійшло нарешті і прийняли Закон про свободу совісті і віросповідання.

Рівно рік тому до Ямполя приїхав священник. Отець Василій. В миру – Василь Павлович Дмитренко. Подальший опис подій неможливий без розповіді про те, як отець Василій прийшов у лоно церкви.

Народився майбутній священник в 1931 році на Полтавщині в селянській сім’ї. Батьки були дуже набожними, як і більшість селян тих часів. Водили сина до церкви. Батько добре читав Апостола та співав у церковному хорі. Потім війна. Батько на фронті, а малому залишалося тільки молити Бога. На кого ще надія у сільського хлопчика? Після служби на флоті (5 років на Північному!) вчився заочно у педінституті, працював. Випробування, що випали на долю отця Василя в юності, і коли став зрілою людиною, тільки закріпили віру. Так і став згодом іподияконом у кафедральному соборі. А потім, по волі Божій, як каже отець Василій, потрапив у Сумську область.

Преосвященний владико Никонор, посилаючи отця Василія у Ямпіль, без сумніву знав, що більш, як пів віку в Ямполі церков нема. Що прихожани в основному люди похилого віку. Що доведеться починати отцю Василію на пустому місці. Знав, саме тому і посилав сюди отця Василія. Бо відомо було владиці про міцну віру священника не тільки в Бога, а й в людей.

Доручалося священникові на перших порах, поки забудується приміщення нової церкви. Проводити необхідні церковні обряди: проводжати в останню путь померлих, хрестити новонароджених, вінчати молодих, якщо будуть бажаючі. Бо де ж службу правити?

Отець Василій майже з першого дня робив все, що йому належить за саном і службу почав правити. Знайшли прихожани на вулиці Горького, колишніх Старинцях, невелику хатку, обставили її необхідними церковними атрибутами, знесли з домівок ікони – хто які міг. І треба було бачити величезну чергу людей, коли святили цього року паски біля тієї невеликої хатки, що тимчасово заміняла віруючим церкву. І, до речі, не під час служби не виникало ніяких ексцесів, як колись в Свесі, Чуйківці, або Журавці: з піротехнікою, хуліганством. Можливо тому, що в Ямполі вперше за десятиріччя священник

 почав читати про діяння святих Апостолів при такій масі народу. Віруючого і не віруючого. І нікому від цього дурно не стало. Тільки бабусям легше: не тягнути старі мощі за тридев’ять земель, щоб справити священний обряд.

А в отця Василія турбот – не тільки служба. Він повинен був стати й прорабом на будівництві нового храму.

Як будь-яке будівництво в районі, зведення храму починалось з дефіциту. Цього нема, того не було і не буде, а на це і сподіватись нічого. При такому розкладі справ, навіть у прораба з будівельною освітою руки б опустилися. І він би поклав надії на виправданий спосіб – довгобуд. Але головне, що відрізняє отця Василія і багатьох прихожан від звичайних службовців і робітників – це справжня віра. Вони повірили, що за рік можна збудувати храм. На початку жовтня заклали фундамент. Перевезли з Палажченкового хутора колишню церкву. Батюшка освятив цоколь і – з Богом!

Якщо говорити, що манна небесна у вигляді будматеріалів посипалася на місце майбутньої церкви, то це було б великим обманом, що осуджується не тільки Святим писанням. Якщо говорити, що члени церковної ради мали між собою велику згоду, як будувати, хто будуватиме і з чого – то це б було ще більшим обманом.

Коли я читав в «Комсомольской правде» про молодого священника. Який бав до рук сокиру і рубав разом з прихожанами зруб нової церкви в Далекому Сибіру, я вражався. І не стільки самовідданості священника, скільки умінню журналістів «Комсомолки» знайти цікавий факт.

Отець Василій сидів на верхотурі недобудованого храму, як під’їхала чорна «Волга». «Мабуть, – подумав отець Василій, – голова райвиконкому». Треба сказати, що Василь Миколайович Фесенко по можливості завжди допомагає у виконанні тих чи інших прохань священника. Та виявилось, що приїхав Сумський владика Никанор. І того дня у владики розвіялися останні сумніви на рахунок того, чи освячуватиме він цього року Георгіївських храм у Ямполі.

Прихожани, хто може за станом здоров’я, а таких у Ямполі небагато, завжди допомагають у будівництві, і не замикаються тільки на цьому. Живуть вони і турботами селища. Чимало людей, мабуть, звернуть увагу: на авто зупинці, біля відділу культури райвиконкому, стоїть священник в робочій рясі, а навколо нього юрмляться бабусі з відрами. Ще вчора в проповіді (а проповіді отця Василія досить оригінальні, дається в знаки педагогічна освіта) священник говорив про необхідність всім миром долати незгоди. А яка головна сьогодні незгода в районі? Гине врожай, і йдуть прихожани на чолі з батюшкою рятувати Богом дане.

Навколо храму, що виріс за рік біля кладовища, вже затишно. Хрест мармуровий – пам’ятник першим священникам Ямпільської Преображенської церкви стоїть на чільному місці. Перевозив його сюди сам голова виконкому селищної Ради.

Срібний купол висвітлює клаптик дощового неба. Дзвіниця з дзвонами, зібраними по далеким закуткам району чекає на руку дзвонаря. А всередині храму працює художник. Пахне фарбою, свіжоструганими дошками. Скоро, скоро відчинить двері для прихожан храм, який носитиме ім’я великомученика Георгія. До речі, 16 листопада, коли за церковним православним календарем свято оновлення храма великомученика Георгія,  освятиться і Ямпільська церква. Я не знаю чому, повірив у це твердо. Так твердо, як твердо не вірив у те, що через рік… років… у Ямполі відкриється краєзнавчий музей.

Хтось може сказати: « та у них же гроші…» Основний доход церкви (а врахуйте, що її поки що нема в Ямполі) від відправлення служби, від церковного служіння. Якщо хрестяться десятками, то обвінчалася за рік одна пара. Є виручка від продажу церковної атрибутики: хрестиків, свічок тощо. Висить скринька для пожертвувань . До речі, храм збудований на пожертвування.

З таких доходів, невеликих прямо скажемо, прихожани знаходять можливість виділяти кошти у Фонд милосердя, у Дитячий фонд імені Леніна, у фонд миру, у фонд охорони пам’ятників історії та культури… Мало?

Пожертвування малим ніколи не буває. І жертвуємо ми в імя тих, кому найважче. В ім’я тих, кому найважче. В ім’я майбутнього. І минулого також. Не нами вигаданий початок всіх проповідей священника: «…В ім’я отця і сина»  

І.БОГУЦА»

На знімках: таким був Георгіївський храм в Ямполі на початку 30-х років. На початку сорокових його зруйнували (з архіву); отець Василій

Фото М.Фітіщенка

5 thoughts on “Як в Ямполі відкривали Георгіївський храм (з архіву Ямпіль.INFO)

  1. І стояв Георгієвський храм до 30 років на пагорбі, на старовинній вулиці Бондарівці.

  2. У цій цекві наша родина хрестила свою доньку Ірину. Хрещені батьки Ольга Вікторівна та Володимир Васильович Петріченки. Вдячні отцю Василію.

  3. Знала отця Василія особисто.Дуже теплі спогади.Він дійсно був обдарованим священником.На той час таких було мало,тому і приїздили до нього звідусіль за порадами та благословінням.У нього було багато духовних чад.Ще батюшка був помазаним першовідкривачем храмів:після Георгієвського храму в Ямполі були ще Воздвиженський- в с.Воздвиженськ,Миколаївський-в с.Маково;на жаль,четвертий не встиг відкрити.Про таких людей треба книги писати.

Comments are closed.

error: Content is protected !!