Мало кому з ямпільчан відомо, що північно-західна частина Ямпільського району є історичною територією проживання етнічних литвинів.

Литвинами як західні, так і східні слов’яни здавна називали литовців-балтів, вкладаючи в це слово етнічний зміст. Однак з 1345 року, після входження та довгого перебування Полісся у складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемойтійського, а згодом польсько-литовської Республіки – це найменування поширилося також і на поліських слов’ян, які мешкали на цих землях, тобто набуло значення “громадянства”, підданства спершу Литовській, а пізніше Польсько-Литовській державі.

Литвини колишньої Чернігівщини – це аборигенне “руське” населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку ХХ століття “руську” самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східнослов’янських народів, вони називали себе “рускімі”. При цьому категорично відмежовувалися від росіян (“кацапів”, “москалів” – у їхній мові). До назви “литвини” ставилися негативно, вважаючи її образливою.

Нині литвини живуть на крайній півночі України по обох боках Десни в середній її течії та по ряду її приток (річки Івотка, Свірж, Бичиха, Знобівка (Зноб), Смяч тощо). Південна межа розселення литвинів іде вздовж залізниці від Середини-Буди до Ямполя і через села Білиця, Антонівка, Івот уздовж річки Івотки тягнеться на захід до Десни й села Погрібки. На правому боці Десни вона пролягає поблизу Сосниці, Мени, Березни та Ріпок, повертаючи на північ у бік Гомельської області Білорусі. Північно-східна межа цієї території пролягає приблизно вздовж річки Знобівки по кордону з Росією. Це територія, що прилягає здебільшого до старовинного міста Новгорода-Сіверського й відома в історичній літературі під назвою Сіверщина (північний кут Сумської і північно-східна частина Чернігівської областей за сучасним адміністративним поділом).

Цікаво, що історичні джерела середини ХІХ століття, які описують особливості мови, духовної і матеріальної культури литвинів розповідають у тому числі і про жителів населених пунктів Ямпільського району. Один із таких історико-етнографічних описів з докладними відомостями про село Юринівку Новгород-Сіверського повіту (нині село Степне Ямпільського району), що його підготував семінарист Ф.Богуславський, був надрукований у “Черниговских губернских ведомостях”.

Описуючі життя литвинів історики зазначають, що деякі села особливо славилися своїми ремісниками. Приміром, Юринівка (Степне) – стельмахами, які майстерно виготовляли колеса, вози й сани, Шатрище – гончарами. Шатрищинські гончарі, роз’їжджаючи по селах на возах, заповнених горщиками й “махотками” (горнятками), мисками та іншими їхніми виробами, скликали покупців вигуками “по горшки”. Вони продавали свої речі “насипом”, тобто оцінюючи їх кількістю зерна, яке можна було в них насипати. Окрім того, історики стверджують, що назви сіл Рудня, Гута, Буда, Папірня засвідчують поширення в минулому на Сіверщині рудного, гутного, селітряного й папірного промислів.

Литвини мали особливу говірку, яка завдяки своєрідному вимовлянню “о” і “е” (“сякера”, “йон”, “яна” і т. ін.) нагадує мову білорусів Гомельщини. Певні її ознаки збереглись у сільського населення і до нашого часу. За своїм лексичним складом мова литвинів здебільшого українська (“хата”, “батька”, “тата”, “бузок”, “шпак”, “чорногуз” і т.д.). Разом з тим вона має низку специфічних елементів, пов’язаних з особливостями східнополіського природного середовища, традиційними заняттями людності за давніх часів тощо. Це, наприклад, такі слова, як “шереш” (снігова кора), “тяпло” (вогнище), “пастушка” (бич), “аборка” (мотузка), “дядок” (будяк), “калакалуша” (черемха), “зрай” (злодій), “лєтась” (торік), “позалєтась” (позаторік), “сялєта” (цього року) та інші.

На особливості говірки литвинів звернув увагу ще Михайло Максимович (учений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Дитячі роки якого пройшли в селі Туранівка Ямпільського району, – ред.) В одній зі статей 1842 року він писав: “…тільки сіверяни наші (і то не всі і не у всіх випадках) вимовляють ¤ як е, але це відхилення від малоруської вимови, очевидно, викликане впливом литовськоруської або білоруської вимови; за те ж сіверян і прозивають українці литвинами”.

Більшість прізвищ литвинів належали до загальнопоширених в Україні, хоч подеколи мали трохи відмінне фонетичне оформлення (Амєльченко, Осипенко, Гордієнко, Солдатенко, Рябико, Точило, Доля, Кізя, Бабич, Могила, Довбиш, Гамалєй, Бєляснік, Ганнуша, Матєринка, Заяц, Медвєдь, Вовк, Шлапак, Тупіца, Балтай, Каверсун, Дурман тощо). Проте є й прізвища, що закінчуються на “ов”, як у росіян: Гончаров, Скляров, Дегтярьов. Можна гадати, що їх привнесли на цю територію промисловики-прихожани.

Детально побут цієї етнічної групи описано в матеріалі «Литвини півночі України», який став основою для написання цієї статті.