Воздвиженські літа Павла Сениці

Павло Іванович Сениця (1879-1960) – знакова постать в історії української музики. Автор опер «Життя є сон», «Наймичка», чотирьох симфоній, багатьох хорових, вокальних та камерно-інструментальних творів. Його творча спадщина – це понад 250 музичних творів, а також низка робіт з теорії музики. Музикознавець Микола Грінченко у першому виданні «Історія української музики» (1922 р.), поставив Павла Сеницю на перше місці серед усіх українських композиторів того часу. А до цього ряду входили такі постаті, як Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Яків Степовий.

Про це на своїй сторінці в Фейсбук написав директор музею Трудове братство М.М. Неплюєва Валерій Авдасьов

Народився Павло Сениця в селі Максимівка на Полтавщині, де скінчив початкову школу. А вісім своїх наступних літ (1892-1900) він прожив на хуторі Воздвиженському в Трудовому братстві. У своїх спогадах, складених через півстоліття, він писав: «В 1892р. вчителька Олександра Іванівна Григорович одвезла мене в сільськогосподарську школу на хуторі Воздвиженському на Чернігівщині, куди мене прийняли по конкурсу на повний пансіон». У школі музичному вихованню приділялась особлива увага. Спів і фортепіано викладала Ольга Неплюєва, учениця Ельвіри Репетто, клас скрипки – артистка Міттельштед-Голлас.

«Тут – продовжує П. Сениця – я одержав елементарні відомості по музичній грамоті: співав у хорі альтом, опісля тенором і басом. Добре вивчив хоровий спів і здобув чималу техніку в читанні нот, вивчився грати на скрипці, записував народні пісні, співав соло з фортепіано на літературно-музичних вечірках. Інколи співав українські народні пісні за написаним мною фортепіанним супроводом. А також взагалі утворював музику».

Однокласники Сениці – селянські діти, цікаво розповідали про те, як М.М. Неплюєв прищеплював смак до класичної музики. «Часто Микола Миколайович запрошував нас у свій дім, де грав на фортепіано вибрані музичні твори Бетховена, Моцарта, Шуберта, а також власні твори. Попервах, відсутність музичного чуття робило цю музику не лише незрозумілою для нас, але й нудною, оскільки дитячий слух, який призвичаївся лише до простенької музики під час сільських свадьб, не міг вмістити в себе це море звуків, і чудова музика здавалась нам просто гуркотом, під який багато з нас засинали. Але Миколу Миколайовича це аніскільки не бентежило, він добродушно сміявся над сонями і продовжував грати. Він знав, що робив. І дійсно, з плином часу, ми так полюбили музику, що заслуховувались нею і стали не тільки розуміти згаданих композиторів, але й захопилися ними».

По закінченню Воздвиженської школи (1897р.) П. Сениця вступив до Трудового братства. Півтора року працював у робочій артілі на хуторі Рождественському, а потім став вихователем у притулку для селянських дітей. Це свідчить про неабиякі здібності Сениці. Оскільки до виховної справи у Братстві допускали найкращих. Але захоплення музикою у Павла Сениці превалювало над бажанням жити в християнській общині. І він на початку 1900р. приєднується до чималої групи братчиків, невдоволених існуючими «порядками». «13 березня 1900р. – занотував у своєму щоденнику М.М. Неплюєв – Дума виключила П.І. Сеницю з членів Трудового братства». І невдовзі він полишив Воздвиженськ.

Роки життя в Братстві стали для майбутнього композитора важливим періодом художнього становлення. У нашому краї він зібрав багато народних мелодій, написав чимало п’єс для фортепіано, пісень і романсів на слова різних авторів, у тому числі на вірші Тараса Шевченка «Вітер в полі нагинає лозу і тополю», «Чого мені так тяжко…», «Нащо мені врода?», які належать до натхненних зразків його творчості.

Потім була Московська консерваторія. Звання вільного художника. Велика праця. І визнання…