У мальовничому місці на березі річки Кремля, поміж величезного лісового масиву, за декілька кілометрів від Ямполя лежить невелике поліське селище Неплюєве. Відоме воно далеко за межами району, передусім, своїми лісами і їх багатствами – грибами та ягодами, які заманюють сюди тисячі людей зі всієї області.
Проте, дари неплюєвських лісів цікаві лише любителям «тихого полювання», які заїжджають сюди тільки в сезон і не виявляють бажання оселятися в цьому мальовничому місці. Те саме стосується і корінних неплюєвчан, багато з яких вже покинули свою малу батьківщину і перебралися до сусідніх міст. Зрозуміти їх можна, в сучасному світі важко жити серед дрімучих лісів, не маючи гідного заробітку. Саме тому Неплюєве вже зовсім скоро може повторити долю сотень хуторів, що назавжди зникли з карти України.
Сьогодні в селищі постійно проживають лише п’ятнадцять чоловік, заробляють собі на життя вони як можуть: тримають домашнє господарство, працюють у лісі, їздять на заробітки. В основному це літні люди, які прожили тут все життя і яким тепер нікуди подітися та молодь, що не змогла знайти собі роботу в місті. Але трапляються і патріоти свого селища, які принципово не хочуть нікуди їхати і цілком задоволені тихим життям.

Нам пощастило поспілкуватися з найстарішою мешканкою селища Куздоб Лідією Степанівною, що пам’ятає ще довоєнне Неплюєве. Тут мешкала та працювала її родина, а отже спогади жінки яскраві та емоційні. Розповідає вона про велику кількість людей, що працювали на залізниці та в лісі. Згадує про великий лісопильний завод, який, напевно, був зруйнований в часи війни, про велику та важливу залізничну станцію, про конюшню, заповнену кіньми та навіть про сільський клуб, що був зруйнований вже за радянських часів, бо була потрібна цегла для будівництва райлікарні в Ямполі. Селище в той час жило бурхливим життям. Та і після війни зберегло своє значення в економіці району.
За словами старожилки, все змінилося в 90-х роках, коли почали виїжджати люди. Десь років 5 тому тут жило чоловік з 40, але після того, як закрили лісництво, всі остаточно виїхали. Тепер тут тільки декілька жилих хат, але люди живуть і працюють, не скаржачись на свою долю.
Жити в хуторі справді можна, рятує зручне транспортне сполучення з «великою землею». Ходить електропотяг, яким неплюєвчани їздять за продуктами харчування у Хутір Михайлівський. До того ж, у нього досить зручний графік, можна виїхати о 4 годині дня, скупитись і о п’ятій бути вже вдома. Ось тільки турбують хутірчан постійні чутки про його відміну, бо тоді доведеться ходити пішки, а на автомобілі продукти сюди ніхто не привезе – не вигідно. Приватні підприємці їздили сюди доки тут було значно більше людей і то терпіли збитки.

Є в Неплюєві і свій водогін, що залишився від лісництва, і зручна асфальтована дорога поки що не зовсім розбита лісовозами. До того ж, восени тут багато людей – приїжджають з Конотопу по гриби, але користі Неплюєву від них небагато. Доводиться скаржитись на безвідповідальних ягідників, які користуються різноманітними комбайнами, після яких в лісі не ростуть ягоди.
Люди звикли жити серед лісу і нічого не бояться. Хоча пам’ятають страшні події 1997 року, коли в лісі від правоохоронців переховувалися злочинці і вбили міліціонера та жінку, які випадково на них натрапили. «Я тоді ходила, поралась по господарству і почула постріл, – розповідає. Ходили ці двоє і біля моєї хати, дивились до кого можна залізти у погріб, хто живе багатше. Потім вже шукали їх.» Сьогодні баню, де це все відбулось розібрали, а мешканці заспокоїлись і не вірять, що ще хтось сюди зайде з лихими намірами.
Як не дивно, але в хуторі, де рядами стоять покинуті будинки, найболючішим є саме квартирне питання. «Подивіться на мою хату, – говорить Лідія Степанівна Вона скоро розвалиться, ми з сином займаємо лише її частину, в іншій жили мої сестри, одна зараз мешкає у Вороніжі у будинку пристарілих, а друга у Таганрозі у дочки. Будівля ця стара, довоєнна, ось-ось повалиться. З огляду на це лісництво видало нам кращий будинок, але його колишня мешканка не віддає нам ключі. Сама вже вісім років мешкає в Ямполі, за будинок не платить, але і нас пускати не хоче. Самі ми замки зривати не будемо, бо це неправильно. Зверталися і до совісті жінки, і до селищної ради. Але все марно.»

За будинком жінки видніється залізнична станція з однойменною назвою «Неплюєве», названа вона була, скоріш за все, на честь місцевого поміщика Неплюєва та дивом зберегла назву в радянські часи. На пероні вокзалу стоять відразу два товарні потяги. Напевно станція для Укрзалізниці важлива саме цим, бо квитки тут не продаються та і працюють тут всього декілька чоловік лише в денний час.
Є в селищі і велика оглядова вишка, яка слугувала лісникам для виявлення пожеж. З неї відкривається страшна картина кинутих хат та руїн лісництва. Проте поруч з ним видно і мальовничі краєвиди ямпільського полісся. Така суперечливість взагалі притаманна сучасному Неплюєву. Адже попри всі проблеми, майбутнє в селища безумовно є. Зручне транспортне сполучення, дешева земля, мальовничий ліс та водоймища – ось ті переваги Неплюєвого, що можуть перетворити його на «мекку зеленого туризму», або, принаймні, на популярне дачне селище.