Важко налаштуватися на повсякденне життя, відчуваючи ворожу присутність майже поряд. Деякі населені пункти Сумської області знаходяться практично «на нулі» ‒ на відстані кількох сотень метрів від країни-агресора. Їх мешканці найбільше потерпають від обстрілів, підлаштовуючи під них власний ритм життя.

Кореспондентка Ямпільського інформаційного агентства поспілкувалась з людьми, які мешкають неподалік російського кордону

Тітка жительки села Сваркове Шосткинського району Надії М. мешкає на іншому боці села. Вона вже старенька, їй важко самостійно навіть сходити по хліб. Жінка за нагоди приносить їй продукти.

«Якось в серпні збиралась після обіду відвідати тітку. Поки поралася з господарством, не зважала увагу на різкі звуки на вулиці, – розповідає Надія. Вже збиралась виходить з хати, як почула сильний вибух, Затряслися шибки, підлога. Визирнула у вікно – димить за декілька будинків, велика вирва на дорозі, впав штахетник, повибивало вікна. Що робила далі? Трохи перечекала та тітці продукти понесла».

Деякі села люди полишили взагалі. Неможливо, постійно перебуваючи поряд з укриттям або в укритті, працювати, давати лад господарству, просто пересуватися вулицями.

Важко тим, чиї доходи залежать від землі: і жителі прикордонних населених пунктів, і місцеві фермерські господарства. Постійні обстріли перешкоджають сезонним роботам, значна кількість полів залишиться необробленою другий рік поспіль через заборону на сільськогосподарські роботи там. Основним заняттям місцевих є ведення домогосподарства, тому вони майже не наважуються на евакуацію через неможливість облаштуватись на новому місті. З ризиком для життя люди висаджують городи та збирають врожай, випасають худобу та заготовлюють сіно на зиму, навідують стареньких родичів, щоб їм допомогти.

Село Студенок перебуває під вогнем ворога з кінця літа минулого року. «Прильоти» фіксували не лише по околицях, а й в центрі села.

«Вперше під обстріл потрапив у вересні минулого року. Їхав з Глухова по обіді з покупками для своєї родини, ще й замовлення сусідам віз. Обстріл застав на польовій дорозі, – ділиться спогадами Василь М. –  Складалося враження, що «гатять» саме по моїй машині. Зупинився, їхати не знав куди, декілька вибухів, схожих на мінометні, пролунали і попереду, і позаду».

Але швидко отямився, спробував себе опанувати: додому ж треба повертатись. Коли все вщухло, виліз з автівки і сфотографував яму, що утворилась на полі під час обстрілу. Дружині спочатку не розповів, поділився лише з сусідом.

Село Заруцьке знаходиться в кількох кілометрах від державного кордону, тому протягом останнього року тут часто буває гучно та небезпечно. Частина селян виїхала торік, але багато мешканців залишилося попри загрози життю в рідних домівках.

Олена Б. родом із Глухова, а її чоловік із Ямпільського району. Мешкали в Глухові в квартирі, а в Заруцькому купили будиночок під дачу. І так прикипіли до сільського життя, що поступово остаточно сюди перебралися, залишивши квартиру в місті доньці. 

«Обстріли почалися із приходом холодів. Тоді я поїхала в місто, а чоловік категорично відмовився, – розповідає. –  Лише одну ніч в квартирі переночував, а зранку повернувся у село. Спочатку я намагалася їздити туди-сюди, але зараз дістатися до Заруцького від Глухова важко. В той бік майже нічого не їде. Та й чоловіка самого лишати не хочу».

Олена розповідає, що страшно, коли чує вибухи. Але планують засаджувати город.

«Можливо, почали до цього звикати. Декілька ночей довелося провести в підвалі, але такої паніки, як в перші дні війни, я не відчувала. Надія вся на Бога та наших захисників», – каже жінка.

Обстріли прикордонної Сумщини країною-агресором сьогодні стали майже щоденними. Росія намагається завдавати не лише артилерійських, а й повітряних ударів по населених пунктах, використовує дрони.

Любов К. мешкає у с. Чернацьке Шосткинського району, що розташоване близько 8 кілометрів від кордону з РФ. Перші місяці війни тут було доволі тихо, війну чули здалеку, про неї дізнавались з новинних випусків. До села війська ворога не дійшли, а у квітні почали приїздити українські військові та представники спеціальних підрозділів.

Жінка розповідає, що разом з подругами намагались надати військовим якусь допомогу, хоч чимось їх порадувати. Вона помітила, що пару раз на тиждень бійці приїздять до крамниці за провізією.

«Напекла у понеділок звечора пирогів, думаю, відвезу завтра, як приїдуть по хліб. Наступного дня все у вікно виглядала, щоб не пропустити. Аж бачу – вже на місці. Я бігом до магазину, несу велику коробку випічки, Прибігла, хекаю, віддаю хлопцям. Не хочуть брати, кажуть, у вас самих з продуктами важко. Насилу вмовила, вони мене пригостили печивом із сухпайків. Залишила ті брик етики собі на згадку», – з посмішкою пригадує Любов.

Євген Д. – корінний мешканець С.-Буди, на початку війни залишався в рідному місті. В перші місяці вторгнення обстрілів майже не було, поодинокі вибухи мешканці чули на околицях міста.

«Виїжджати спочатку не планували, – каже Євген. – Тут мій дім, я його майже сам будував, Батьки у селі поруч, там тримаю пасіку. Думав, вже якось протримаємось».

Один із перших обстрілів по місту трапився у п’ятницю. Це був базарний день, коли на місцевому ринку встановлюється багато додаткових палаток з товаром. Ворог почав стріляти саме по ринку, близько десятої ранку.

«В цей час ми з дружиною були саме на базарі. – схвильовано згадує чоловік. – Стрілянина почалась зненацька. Люди бігли, хто не встигав, лізли під прилавки. Думаю, вони спеціально вибрали цей час, знаючи, що буде людський натовп. Ми стрімголов добігли до машини, одна думка була: діти самі вдома. Ось в цей день ми прийняли рішення, що треба тимчасово лишити рідне місце, задля їх безпеки, Але я все одно повернусь додому, як не добре на заході України, але хочу ходити рідними вулицями, доглядати своїх бджіл. Можливо повернемось на літо до батьків, в їхньому селі тихіше».