Пані Тетяна може згадати кожен зведений нею будинок не тільки в своєму селищі Свеса, а й у навколишніх. Важка робота стала для неї улюбленою, хоча доводилося багато пережити. Вона була розрадою.

Пані Тетяна свідомо опинилася на будівництві. Але на початку свого трудового шляху вона навіть не уявляла, з якими труднощами доведеться мати справу. Тоді перше розчарування перетворилося в справу всього життя, якою нині пишається.

«Після школи я поїхала вчитися в Шостку. Вступила на професію, яка мені дуже подобалась: маляр-штукатур. Коли мені було 16 років, то мене «викинули» з тієї групи і відправили до мулярів. Я прийшла до старшої сестри і почала плакати. Вона каже: “Придумала! Ти повчишся один рік і вже будеш працювати, гроші свої заробляти. А на маляра-штукатура треба три роки вчитися”. І так я припинила плакати, відучилась рік і пішла працювати на будівництво у Шостхімбуд».

Нова робота виявилася не тільки незвіданою та цікавою, але й небезпечною. Тетяна Миколаївна вже тоді вчилася бути обачною. Одного разу вона стала очевидицею страшної події, яка назавжди закарбувалася в пам’яті.

«Універмаг у Шостці будували в центрі. Цеглу клали, бригада була в нас. На першому поверсі виклали кладку. А на другому поверсі, спасибі Боже, мені нічого не попало, а жінку одну вбило й дядька поранило. Обірвався з крана піддон з 500 цеглинами. Ми налякалися жахливо. Як він обірвався, ніхто не знає. Чи погано зачепили, чи що».

Згодом пані Тетяна переїхала із Шостки в Свесу. А почалося все зі знайомства з майбутнім чоловіком Леонідом.

«Він же з одного села, а я з іншого. А клуб був у нас один. П’ять кілометрів одне село, і до мого села п’ять кілометрів. Одне одного ми не знали, бо він старший від мене. Познайомились в клубі. Він якось дізнався, де я живу, і приїхав до мене в гуртожиток. А нас четверо дівчат жило в кімнаті. Вони глянули: «Таню, жених твій приїхав». Я кажу: «Який він мені жених». А тоді ж в гуртожиток не пускали коменданти. Але він ухитрився і пройшов. Льоня тоді ніколи не приїжджав без подарунків: то квіти, то туфлі, то колготки, то якусь кофтину купить. Це вже як ми більше познайомились».

Перше знайомство із новим селищем, Свесою, у житті Тетяни Миколаївни принесло нові враження. Тоді тут ще не було багатьох п’ятиповерхових будинків, які їй доведеться побудувати пізніше. Свеса скромно зустріла пані Тетяну. Тоді дівчина ще не здогадувалася, що буде причетна до створення обличчя селища.

«Я Свесу не любила. Будинків майже не було, тільки однотипні червоні, клуб був, школа. Автобусна зупинка дерев’яна. Це вже зараз гарна».

Тетяні Миколаївні з чоловіком роками доводилося знімати квартири. А тим часом вона будувала житло для інших людей. І ніколи не заздрила їм, хоч і хотілося мати свій затишний куточок. Любов, яку берегла для власного дому, вона вкладала в оселі інших людей.

«Я будувала нові будинки. Той багатоквартирний дім, де я живу, кооператив, будинок навпроти кооперативу, малосімейка. Нас кликали без кінця і краю. А по селах скільки їздили, будиночки малі будували у 86-році. У Паліїївці, Княжичах, Мар-Буді, і де тільки не будували».

Важку працю жінки багато хто вважав придатною тільки для чоловіків. Але пані Тетяна не скаржилася, а досягала успіхів у роботі.

«На заводі я теж працювала будівельницею на всіх важких роботах з чоловіками у ремонтному цеху. І по квартирах нас посилали начальники, і цю плитку у парку ми застилали – це все наша робота. Цехи ремонтували. Із молотком працювали. Де треба фундаменти клали – і хлопці, і ми, дівчата. Що загадає майстер, те й робимо. Згодом мені дали 5-й розряд, який був тільки у чоловіків. До цього у мене був 3-й».

Тетяна Миколаївна розповідає, що в молодості насолоджувалася роботою. Тому не помічала, наскільки вона важка. Це теж мало свої сумні наслідки.

«Одного разу в мене вагітність обірвалася. Ми відрами тягали будівельний розчин, коли клали кладку. Я була вагітна чотири з половиною місяці. Почала йти кров. Жінки сказали лікарці про мене. Вона. негайно викликала мене в лікарню. Я прийшла, тиждень лежала. Мені уколи кололи, а кров все йшла. Виявилось, що плід мертвий. А потім мені дали папірець на легку працю».

Бути незалежною жінкою означало мати власні гроші та розпоряджатися ними. Тетяна Миколаївна не приховує задоволення від цього. Колись вона змогла дозволити собі дорогу покупку.

«А шо ми отримували? Чоловік мій 120 отримував, а я 50-60 рублів на місяць. Можна було прожити? І жили. Ще 25 рублів на книжку клали. Як телевізори пішли кольорові, то ж були чорно-білі, так захотіла того телевізора. А я при нагоді відкладала по троячці, по троячці – і так назбирала немалу на той час суму грошей. І Льоні своєму кажу: «У магазинах вже є кольорові телевізори. Нам треба купити». Він говорить: «А гроші в тебе є?» Я кажу: «Звичайно, є». 78 кілограм телевізор був, дуже важкий. Продавчиня ще сміялась з нас: «Чи ви під мостом стояли, що по троячці назбирали?»

Проте гроші були в родині не завжди. У важкий час доводилося їздити на роботу в інші міста та за кордон. Це було важко, ділиться Тетяна Миколаївна.

«З 91-го року я їздила на підробітки. На заводі брала відпустку безкоштовну. Тоді ж гроші в заводі не давали ніякі. Ні на що було хліба купити. І я їздила заробляти. На ВДНГ працювала. Потім котеджі будували по місяцю, по два і по три. Басейни облицьовували. Де ми тільки не працювали. Я й сина брала, він клав плитку. А плитка дорога була… Син все вміє побудувати тепер».

Будівельниця ділиться любов’ю до своїх будинків. Вона і тепер, через багато років, панує в її серці.

«Коли я дивлюся на оселі, які побудувала, відчуваю любов. Мені подобається тут ходити: і цей будинок ми будували, і там також. Як гарно! Я не відчувала втоми, це зараз я втомлююсь, а тоді ні. Я насолоджувалась своєю роботою, своїм життям».

Щодня пані Тетяна проходить будівлі, до спорудження яких вона доклала рук. Можливо, вони надають їй сил і натхнення. Її можна зустріти на прогулянці Свесою та подякувати за гарне житло.

Жанна Смишляк