Місто Дружба, або як його називали до 1962 року Хутір-Михайлівський, від кордону з країною-агресоркою знаходиться на відстані менш, ніж 15 км. Через постійну небезпеку, більшість мешканців залишили місто ще до початку офіційної евакуації. За словами місцевих, від пострілів постраждав центр Дружби та об`єкти інфраструктури. Як в умовах постійних обстрілів, виживають мешканці міста Дружба, в ефірі УР-Суми розповіла місцева мешканка Оксана Салій.

– Пані Оксано, на сьогодні місто Дружба – це одна із кількох дуже гарячих точок нашої області. Яка нині там зараз ситуація? Скільки залишилося людей? 

– Як сказати, мало дуже людей залишилось, бо через постійні обстріли люди евакуюються. Практично по вулицях людей немає. Якщо четверта частина міста залишилась, то це добре, бо якщо залишились люди, то вони більш знаходяться по домівкам. Мало хто ходить по вулицях, по магазинам. Навіть не можу точно сказати, скільки живуть людей. Було у нас до війни десь 4-4,5 тисячі. Близько тисячі-півтори, може, й менше після евакуації. 

– Зараз ви знаходитесь, за скільки кілометрів до кордону?

– Ну, якщо по прямій, десь вісім-дев’ять кілометрів. 

– Пані Оксано, а як з приводу дітей? Чи встигли повивозити, чи діти ще залишаються в Дружбі?

– Дуже-дуже мало. Практично дітей в місті немає. Навіть заходила в магазин, продавчиня каже, як бачу дитину, так плакати хочеться. 

– На сьогодні там триває процес евакуації. Чи хочуть люди виїжджати? 

– Не дуже. Дуже хочуть повернутися до домівок, бо добре там, де нас немає. Всі хочуть бути вдома, але становище не дозволяє бути вдома. Вже напружено. 

– Як інфраструктура? Чи працюють магазини? Що там працює? 

– Працюють. Дуже короткий графік роботи, бо кілька разів по центру “прильоти” були. І продавці, і власники магазинів бояться за людей. 

-В цей складний час уже багато хто допомагає гуманітарною допомогою. Чи отримують дружбяни саме такий вид допомоги? 

– Так, після обстрілів допомагає “Проліска”. І також кому потрібно, теж звертаються за допомогою, надають й продуктові набори, медикаменти видають теж кому потрібно. 

-А лікарні працюють?

– Саме лікарня – ні, а поліклініка – так. Теж багато людей, працівників повиїжджало. Першу допомогу медичну отримують люди.

-Місцеві органи самоврядування підтримують людей. Яким чином підтримують? 

– Підтримують, допомагають з евакуацією, допомагають після обстрілів. Відбудовувати, що можливо, в будинках. Людей не залишають на одинці з бідою.

-Ми поговорили про більш такі офіційні моменти виживання, скажімо так, в складних умовах. Давайте тепер поговоримо саме про людяні моменти. Як самі дружбяни між собою спілкуються? Як вони підтримують один одного? 

– Підтримуємо, як можемо, одне одного. Бо якщо ми між собою не будемо спілкуватись й підтримувати, то буде дуже важко, адже й так напружена ситуація в країні. Не хочуть люди виїжджати, які залишалися. Більш люди похилого віку – плачуть й хочуть бути вдома. Якщо уже там в тих місцях, куди прилітає постійно, людям приходиться виїжджати. Ті, хто залишається, питають одне в одного: “Ну як ви, що ви?” Намагаємося підтримувати, шуткувати, не падати духом в будь-якому випадку. 

-Залишаються люди похилого віку. Є люди, які маломобільні. Чи ходите ви їх провідувати? 

– По можливості, так. Із сусідами між собою теж спілкуємося. Якщо кому потрібна допомога – допомагаємо. Також якщо потрібно в магазин сходити, по ліки, то ми не кидаємо одне одного. 

-На сьогодні по всій Україні діють графіки відключення світла. Наскільки я розумію, у Дружбі цей графік не діє, бо світло може зникнути в будь-який момент. 

– Теж по графіку відключаються. А так, при обстрілах відключають теж частину міста. Бо наша ж підстанція не працює, адже її розбомбили. У нас полотна залізничного теж вже практично немає. 

-А як ви виїжджаєте? Якщо за потреби треба кудись з’їздити, наприклад, у Суми?

–  Доїжджаємо з пересадками до Терещинської, потім з Терещинської до Конотопа. Якщо доїхати потрібно, наприклад, до Києва, чотири пересадки потрібно зробити. А так у нас з автобусів практично немає сполучення. 

-Але все ж таки ваш волонтерський середок працює? Не дивлячись ні на що, ані на обстріли, ані на вимкнення світла. Ви працюєте? 

– Так, ми незламні. Ми працюємо на зло ворогам. Працюємо по запитам, за замовленнями наших військових, те, що потребують. Практично ж людей мало залишилось, донатів дуже мало. Але викручуємося, плетемо всі. Комусь, що потрібно, запрошують, ми по можливості допомагаємо всім. 

-А чи є у вас зв’язок з іншими волонтерами? В інших регіонах області? 

– Так, не тільки по області. З всієї України ми спілкуємося, якщо потрібна допомога, якщо що, то нам допомагають. З Глухівським волонтерським центром співпрацюємо. Вони оплачують пересилку Новою поштою наших відправлень, якщо потрібно. Також наші дівчата допомагають їм теж плести, коли їм потрібна допомога. І з Києвом також співпрацюємо. Замовлень багато. По можливості, стараємося швидше й скоріш виконати, бо це життя захисників, це ж їхній захист – маскувальні сітки. Ми не складаємо руки, а працюємо заради нашої перемоги. 

-А як ви підтримуєте одне одного, коли ви працюєте? От про що ви говорите?

– Я стараюся підтримувати всіх гумором. Завжди так, жартуємо. Навіть якщо дивимося якісь новини в різних телеграм-каналах, щоб щось добре було, бо ми дуже вже втомилися від цього. Менш того, що нас кожну ніч практично накривають то КАБи, то ФАБи. 

-Але ж ви залишаєтесь там. Ви не покидаєте своє місце? 

– Ні. Це наша земля. Ми не хочемо її покидати. Нехай покидають наші “захватчікі” й “освободітелі”. Хай повертаються до себе, а нас залишать у спокої. Ми не хочемо йти зі своєї батьківщини, земл. Хочемо залишатися вдома, в тилу!

-Пані Оксано, скажіть мені, будь ласка, який випадок, який дійсно вас вразив своєю людяністю?

– У нас є місцевий кореспондент Ваня. Він займається евакуацією тварин –  собак та кішок. Це вже другий раз збирають замовлення на кількість тварин. Будуть приїжджати забирати тваринок, яких залишили господарі та тих, які никому не потрібні, бо дуже багато виїхало людей.  І наш Ванічка сам під обстрілами з волонтерами все це робили. Йому 14 років і вже кореспондент нашого місцевого телеграм-каналу. І ми пишаємо ним, як він старається для всіх. Якщо потрібні якісь новини, інформація, то він звонить й дізнається. 

-Пані Оксано, а не думали виїжджати? 

– На даний момент – ні. Але ми надіємося на краще, що все буде добре, буде тихо. Не хочеться виїжджати, якщо чесно. Дома краще. Ми на своїй землі. 

– В місті Дружба дуже багато приватного сектора. Ну і звичайно у кожного свій городець. Люди обсадилися? 

– Хто залишився – так, хто повиїжджали – ні. Люди вертаються і намагаються садити, і вже не знають, чи кидати, чи виїжджати. І тут може бути неспокійно. А ті, хто залишився, то, так, садимо городи.

– Тобто ви сподіваєтеся, що ви залишитеся? 

– Ну, звичайно. Ми будемо – і все буде добре. Ми не падаємо духом. Я ж ще раз кажу, ми – незламний народ.