Спогади прихожан: як в Ямполі будували Свято-Георгіївський храм

Як вже повідомляло наше видання, цієї суботи правобережна частина Ямполя відзначала престольне свято.  Окрім того, 16 листопада виповнилося рівно 29 років з часу, коли в Ямполі був відбудований Свято – Георгіївський храм. Саме 16 листопада 1990 року, в день, який в селищі споконвіку вважається престольним святом, єпископ Сумський і Охтирський Никанор освятив новозбудований храм. Для жителів району ця подія стала передвісником духовного відродження краю після довгих років атеїстичної політики радянської влади.

З нагоди цієї пам’ятної дати ми пропонуємо вам інтерв’ю з прихожанами храму, яке ми зробили ще в 2013 році.  

«Для Ямполя ця подія була дійсно непересічною, адже багато ямпільчан досі пам’ятають переслідування на релігійному ґрунті, коли за візит до церкви можна було позбутися партквитка чи бути викликаним на серйозну розмову до керівництва. Щоправда, заборони лякали далеко не всіх, віруючі жителі селища завжди знаходили можливість помолитись в храмі, відслужити панахиду за померлими чи похрестити дітей.

– При першій же можливості ми їздили в Свесу до храму, де відбувались богослужіння, – розповідає Марія Кирилівна Андрієнко.  – Тоді нас з Ямполя збиралось чоловік 8-10, їхали до храму автобусом, по дорозі до нас підсідали орлівчани. Взагалі на службу збиралось чимало людей. Проте, такі поїздки були не досить зручними для людей, адже вони були змушені взимку мерзнути на автобусній зупинці. Досить часто автобуса взагалі не було, тож були вимушені ходити пішки. В нашому ж селищі батюшки не було.  Були випадки, коли на Великдень на освячення пасок збиралось майже все селище, люди стояли по вулиці Куйбишева від її початку і аж до магазину, а священнослужитель з сусідніх міст так і не приїжджав.  

Тож можна лише уявити радість ямпільчан, коли серед людей вперше розповсюдились  чутки, що радянське керівництво дало згоду на відкриття церков.

– Ми тоді загорілись бажанням відкрити церкву і в нашому Ямполі, – продовжує свою розповідь Марія Кирилівна. – Та почали робити перші кроки в цьому напрямку. Зокрема,  разом з Надією Захарченко та Ольгою Нечистик збирали сходку, їздили до благочинного в Шостку. І все ж досягли свого – нам дали батюшку і сказали, щоб ми відразу шукали хатинку і відкривали церкву, щоб всі треби: панахиди, поховання, хрещення проводились в нашому селищі. Тож ми почали шукати приміщення для храму, хотіли його відкрити поближче до центру. Розглядали різні варіанти, у тому числі і колишній пологовий будинок, проте нас нікуди не пускали. Так тривало, доки ми в 1988 році не знайшли хатинку на вулиці Горького і не провели там перші богослужіння.

Потім ми дізнались, що продається невелика хатинка неподалік селищного кладовища, де до того жила бабуся, яку донька забирала до себе в Свесу. Ми придбали той будиночок і почали думати, як на тому місці побудувати повноцінний храм. Спочатку у нас були великі плани побудувати будинок для церковних потреб на місці сучасної Георгіївської церкви і трохи далі великий храм у формі хреста. Почали працювати, чоловіки знайшли дерев’яний будинок в хуторі Палащенковому, придбали його і перевезли в Ямпіль. З того матеріалу і почали будівництво. В той же час знайшли і стару хрестоподібну церкву в хуторі Говоруновому і планували перевезти її в Ямпіль, але проти був настоятель храму отець Василь, який вмовив всіх, що для церкви цілком вистачить і будинку.

Тож вирішили Георгіївську церкву будувати на цьому місці. Отець Василь хотів, щоб церква була дуже високою для кращої акустики, проте, від цієї ідеї відмовились, адже він був би схожий на пачку сірників. Тож зробили його вистою не 8 метрів, а десь 4-5. Для будівництва притвору розшукали цеглу, чоловіки заготовляли будівельні матеріали в лісі. Пам’ятаю, що роботи тривали не дуже довго, десь за рік ми їх завершили. 

Було чимало труднощів і з реєстрацією, зокрема нам не хотіли видавати печатку. В «білому домі» говорили, що у нас не церква, а молитвений дім. Тож довелось їздити в Конотоп і домовлятись, доки нам не видали печатку, на якій було написано «Георгіївський храм».

З назвою для нової церкви жодних складнощів не було, адже з розповідей старожилів селища ми добре знали, що на місці дитячого садка на перехресті автомобільних доріг на Дружбу та Свесу колись була гарна, висока, кам’яна Георгієвська церква.  Яка за радянських часів була розібрана, а з її цегли було побудовано одне з приміщень школи №1. Тож ми вирішили відновити справедливість та назвати нову церкву в честь покровителя селища Святого Георгія.

Церква розвивалась і після завершення будівництва. Зокрема навколо неї вдалось покласти асфальтне покриття, а саму будівлю оббити оцинкованим залізом. Нове життя храм отримав і з приходом отця Миколи, якого призначили настоятелем храму в 1996 році. При ньому храм змінив свій вигляд: був обкладений цеглою, була побудована нова дзвіниця, змінилось і внутрішнє оздоблення.

Сьогодні, незважаючи на те, що в Ямполі була побудована друга православна церква, Свято-Георгіївський храм дуже шанується ямпільчанами. В церкві завжди багато прихожан, які приходять з різних куточків селища. Вдячні прихожани і подарували церкві одну з головних її реліквій – мироточиву ікону святителя Миколи. Віряни переконані, що кожен, хто з вірою звертаються до неї, отримує полегшення у своїх духовних і тілесних потребах».

News Reporter

2 thoughts on “Спогади прихожан: як в Ямполі будували Свято-Георгіївський храм

  1. А ще цікавіша історія тієї хатинки, яку моя бабця віддала на церкву. Коли мого діда, диякона Георгіївської церкви репресували, бабусю з дітьми вигнали на вулицю. Поневірялись вони дуже довго по людях. Поки дядько не віддав амбар, збудований в 1812 році і бабуся якось поставила ту хатину перед самою війною. Кращого місця влада дружині ворога народу не знайшла, як майже посеред кладовища. Потім увійшли німці і знову прийшлось жити в землянці.

  2. Бувши молодим механізатором, хоч і не посвоїй волі приймав участь у будівницьтві (возив пісок, щебень і асфальт).

Comments are closed.