Вбиті голодом: жахіття голодомору на Ямпільщині

В суботу, 23 листопада, мешканці Ямпільщини віддадуть данину пам’яті своїм землякам, які загинули голодною смертю в 32-33 роках минулого століття.

Ямпільське інформаційне агентство переконане, що до цього кроку необхідно підходити усвідомлено, знаючи всю глибину трагедії, яка спіткала мешканців Ямпільщини і всієї України. Тож, сьогодні ми пропонуємо прочитати наш матеріал про голодомор 1932-1933 років на нашій ямпільській землі.

Передумови голодомору

Як свідчать  характеристика Управління МДБ Сумської області про політичну ситуацію в районах області, датована жовтнем 1950 року, з 1918 по 1935 роки на території району діяли загони антирадянського спрямування під проводом Левадного, Пчели, полковника Леднінського. Ще більше противників «нова влада» отримала під час примусової колективізації 1930-1933 років, коли в Шатрищах, Марчихиній Буді, Дорошівці, Гремячці та Ямполі були організовані селянськи виступи проти розкулачення і колективізації, які називались волинки. Протестувати селянам справді було проти чого, адже в період з 1930 – 1931 рік лише в Ямполі було створено п’ять колгоспів. Тобто, ситуація в нашому районі нічим не відрізнялась від ситуації в інших районах України.   

Реакцією радянської влади на такі виступили і став голодомор 1932-1933 років, тобто штучний масовий голод українського населення Радянського союзу, спричинений примусовим відбором продуктів харчування у селян. Особливо цинічно виглядає, те що на голодну смерть земляків обрікали місцеві партійні керівники і активісти, звичайно, за вказівкою радянського керівництва.

Масштаби голоду

Навіть в наш час справжні масштаби голоду на території Ямпільського району встановити важко, бо злочини влади ретельно приховувались. Варто зазначити тільки те, що в Державному архіві в Сумській області дивним чином не зберіглись книги реєстрації народжень і смертей по Ямпільському району тих років. Якщо інформація по інших районах області в архів зберіглась, хоч і з великими прогалинами, то з Ямпільського району не зберіглось жодної книги. Страшно навіть уявити, що могло бути написано в тих книгах, якщо в аналогічній книзі по селищу Недригайлів в 1932 році значиться 574 актових записів про смерть: 188 записів або 33% з причиною смерті  – від голоду, 30% – від виснаження, 1,4 % – від недоїдання. Всі померлі за національністю були українці і майже всі хлібороби.

В такій ситуації єдиним способом задокументувати смерті мешканців Ямпільського району від штучного голоду є спогади очевидців, які дожили до нашого часу. В 2008 році тодішній голова Сумської обласної адміністрації заявив, що на території Ямпільського району було 105 смертей від голоду. З тих пір роботу по вивченню голодомору на території району ніхто не проводив, тож у багатьох джерела значиться саме ця цифра, яка насправді може бути набагато більшою.  

Спогади земляків

В період з 2005 по 2010 рік на території України була проведена масштабна робота по збору спогадів очевидців цієї страшної трагедії. Серед них можна знайти багато спогадів, які на пряму стосуються Ямпільського району.

-У ті роки в нашій сім’ї були батько, мати та четверо дітей, – розповідає Анастасія Леонідівна Скорозвон 1921 року народження з хутору Майський. – Господарства у нас не було, землі було 0,35 гектара. У родині голод дуже відчувався. Сім’я велика, а на городах все повимокало. Літо було дуже дощове. хліб пекли з полови гречаної, головки конюшини збирали, сушили, товкли і пекли оладки. Також пекли з липи. Їли кору, вона солодка. Корівку забрали за податки. Молока не було. У 1933 році помер брат, з голоду пухли. Сім’я в 1933 році пішла на Україну, але всюди був голод. І в 1934 році ми повернулися знову в хутір Майський.

-Я народилася 4 травня 1919 року, – розповідає Олександра Федорівна Бородай з Марчихиної Буди. -Сама була в той час ще не дуже дорослою, тож багато чого не пам’ятаю, але все ж таки згадую ті страшні роки голодомору. Та й моя мати потім, коли я вже була доросла, розповідала.

Спогади ті залишилися в пам’яті не то через страх, а може й тому, що дуже важко було той жах пережити. Мати розповідала майже пошепки, а очі її завжди наповнювалися сльозами.

В сім’ї Зібурів було п’ятеро дітей, всі один одного менші. Як же нагодувати таку ораву, коли з хати забрали все, що можна? Залишилась одна гречана полова. З тієї полови мати примудрилась робити щось схоже на оладки. Отим і виживали. В березні померли троє дітей. А інші, як тільки почав танути сніг, пішли по городах шукати щось їстівне. З гнилої картоплі та буряків, які знаходили, робили хлібці. Але цього було замало. Померло і двоє останніх дітей. Не витримавши горя і голоду, померли і батьки.

Коли був голод, діти нашого села вели страшне життя. Справа не лише в голодоморі, а й у великому напруженні в сім’ях. Матері починали ненавидіти своїх дітей, а ще я чула, що у деяких населених пунктах божевілля на ґрунті голодування приводило до людоїдства. Таких випадків у нас не було, але страшні картини голоду не стираються з пам’яті.

Хочу розповісти про сім’ю Кухових. У 1933 році сім’я Кухових мала дворічну доньку. Вона від голоду не була схожа на дитину: голова велика, шия тонка, на руках і ногах видна кожна кісточка, весь скелет, мов жовтою марлею затягнутий. Обличчя змучене, старе, немов їй не 2 роки, а 60. Одного весняного дня, сусід Панас зайшов до сім’ї Кухових і застиг на порозі… На підлозі лежав мертвий батько, поряд мертва дружина з дитиною. Дитина ще дихала. Як не намагалися сусіди врятувати Марійку, та голодна смерть не розціпила кігті.

Ще згадалася сім’я Булочкіних. Сім’я була невелика: чоловік, дружина, син та донька. Діти були маленькі (2 і 4 роки). Щоб прокормити дітей мати збирала на полі картоплю, терла і пекла з неї млинці. Варила юшку з лободи, кропиви та іншого зілля. Та вгамувати голод їм не вдавалося. І щоб не так хотілося їсти, вони пили воду і давали дітям. Діти не довго протягли. Від великої кількості рідини у батьків почали отікати ноги, роздуло живіт, вони почали ходити, немов налиті водою. Шкіра почала тріскатись, і рідина виходила через ці рани, які гноїлися і кусками відпадали від кісток. Ці муки тривали недовго. Обоє батьків не вижили.

Ще був один страшний випадок. Я поверталася від бабусі, яка жила по вулиці Тишківка. На одному з крилечок сиділи люди. Як я знала, то це була хата сім’ї М’ячиків. Ідучи повз них, мене охопив жах. Це були нелюдські обличчя… Підійшовши ближче, у мене завмерло серце: жаб’ячі мордочки дивились на мене – губи тонкі, роти відкриті, носи, наче пташині дзьоби. У них були роздуті животи, що стирчали і чогось лякали мене. Вони їли чи траву, чи листя так мені здалося. Від побаченого я пішла хуткіше. Через деякий час вся сім’я М’ячиків померла від голоду.

-У мене були батько, мати, четверо братів і сестер. Всі члени сім’ї працювали в колгоспі, – розповідає Ольга Дмитрівна Клименко 1926 року народження зі Степного. – З господарства були кури, корова, порося, землі було багато, але вона не оброблялася, бо було нічим засівати. Про голод пам’ятаю не дуже багато тому, що була дуже маленька. Пам’ятаю, що було дуже важко. Їли траву, гнилу картоплю. З сестрою крали колоски, з них варили суп.

Родичі голод пережили теж дуже важко, дуже багато померли. Мою тітку вигнали з власного будинку, конфіскували майно. Вона поїхала в м. Горький, незабаром повернулася і померла. Моя мати померла на початку голоду, брат також. На недовгий час їздили на Західну Україну, але незабаром повернулися. У селі, серед сусідів, зустрічалися випадки, коли люди їли власних дітей. Голод всі переживали дуже важко.

-Працювали в колгоспі. Була корова, але ми її продали, щоб змогти прогодуватися, – Хоменко Марія Євсеївна 1914 року народження зі Степного. – Землі у нас було соток 50, але ми її нічим не обробляли, бо не було чим. Засаджувати город було нічим. У голод їли траву. З трави робили оладки і їли. Збирали гнилу картоплю. Від голоду ходили пухкими.

Сусіди жили ще гірше. У них були маленькі діти, а годувати їх було нічим і дітки помирали. Були випадки, що коли вмирали люди, то їх тіла їли. Були люди і багатші. У них на городі крали продукти.

Батька вбили під час колективізації. Батько був активістом у колгоспі і за це його вбили куркулі. Коли стали організовуватися колгоспи, куркулі стали піднімати голови і почали вбивати активістів. Куркулі ховали свої запаси в землю. Свій худобу різали в лісі, щоб не дати бідним людям.

Під час голоду, коли мати працювала в колгоспі, голова бачив, що мати крала фуражну борошно, але мовчав, тому що у неї була велика сім’я. Діти збирали липові листочки і разом з цією мукою пекли ладком. З соняшників вибивали масло. Під час голоду наша сім’я вижила вся.

– У сім’ї були батько, мати, дід, баба, брати Іван, Данило та сестра Катя, – розповідає Купрієнко Мотрона Дмитрівна 1921 року народження зі Степного. -З гнилої картоплі робили оладки. Пам’ятаю як дід не впізнав свою внучку Ольгу. Вона прийшла в наш сад збирати яблука, а він стан проганяти, а я кажу йому, що то наша Ольга (вона вийшла заміж і перейшла жити до чоловіка), а він не вірив, а Ольга від голоду опухла, що її не впізнати.

Пам’ятаю, як односельці з’їли дитину Звоник Марину. Вона пішла рвати явір, її там зловили і з’їли.

До нас додому ходила сусідська дівчинка Нюра. У них родина була велика, діти об’їдали на своїх пальцях шкуру, два хлопчика померло. А Нюру віддали в ясла при колгоспі, вона залишилася жива.

-У 1932 році, коли стали створювати колгосп, батько не захотів вступити в колгосп і пішов працювати в Хутір-Михайлівський на завод, – розповідає Циганок Марія Степанівна 1925 року народження зі Степного. – Додому він не приходив всю зиму, тому що його весь час змушували вступати в колгосп. А так приходили «ударники», мати їм говорила, що без господаря нічого не вирішує, сама заяви в колгосп писати не сміє. Щоб змусити силою вступити в колгосп «ударники» забрали коня, корову, скриню з речами.

Кожен раз, як приходили, забирали що-небудь. Батьки змогли заховати жито, закопали його в землю. Небагато залишилося картоплі, мати ховала її на грубці. У будинку під сволоком був прив’язаний невеликий вузлик з просом, батько десь купив для посіву. В черговий прихід «ударники» побачили вузлик, стали знімати – він впав на підлогу. Я вхопила вузлик, знаючи, що це найдорожче, що є в будинку, вхопила вузлик і втекла в кущі. Від страху, що наздоженуть і заберуть, мало не померла.

Голодну зиму пережили дуже важко, а й навесні було не легше. Навесні батько розрахувався з заводу і вступив до колгоспу, але вдома їсти ,все одно, було нічого. Але хоч вижили. Їли що доведеться: і кору обдирали і полову пекли.

Пам’ятаю, що голодувало багато, особливо ті, у кого не було корів. А корів не було або в дуже бідних сім’ях, або кого розкуркулили (їх висилали з села на Соловки), або у тих, хто не хотів вступати в колгосп і корів забрали.

Поруч жила сім’я Ольховиков – мати і п’ятеро дітей. Батько помер раніше. Сім’я жила бідно. Та ще злодії залізли в клуню і обмолотили снопи жита. Корови не було, голодували дуже сильно, опухли.

Вже весною троє маленьких дітей (старшій дівчинці було років сім, меншим дівчинці і хлопчику по 3-5 років) лежали прямо на дорозі і просили їсти. Мати плакала над ними, говорила, що у неї нічого немає. На дорозі вони і померли. Поховали їх на кладовищі. Двоє старших дітей вижили – то знайшли десь в гної кінську шкуру, то лазили красти на город посаджену картоплю.

Ще на околиці померла сестра Шеремеревіча Федоса (Ситікова) зі своєю донькою Мариною. Ходили такі пухкі з голоду і не вижили. А «ударники» були свої, місцеві жителі.

Ще мешканці Ямпільщини стикнулися з величезною кількістю людей, які рятуючись від голоду, йшли залізницею на територію Росії, де голоду не було.

-Всі знали, що в Росії не було голоду і люди з України їхали потягами – товарними, вантажними, переважно вантажними, чіплялися за платформу, за дах. І їхали в Росію, – розповідає Гриць Сірик 1918 року народження з хутору Бабаков Воронізької сільради. -Залізниця йшла у нас якраз поміж хутором, коло нашої садиби, через Ямпіль, через Хутір Михайлівський до кордону. Але на Суземці переважно, на річці на Русі. Там затримували поїзди скидали всіх тих голодних. Частину війська, частину НКВД, і навіть активісти, бо не пускали голодних до себе в село.   

Чоловік пригадує, що понад колією лежали тіла людей і, навіть, частині тіл. Напевно, таку ж жахливу картину спостерігали і мешканці Ямполя.

Було не легше і нашим землякам, які покинули Ямпільщину і оселились в інших регіонах України.

-У 1926 році батько з сім’єю пересалився у Херсонську губернію, де придбав в оренду землю і займався хліборобством, – розповідає Назаренко Іван Дмитрович 1922 року з села Паліївка, який з у 1932-1933 роки перебував у Новотроїцькому районі.  -У нашій сім’ї було шість душ: батько, мати і нас четверо дітей.

У 1932 році батьку принесли план здачі хліба державі. Батько вивіз зазначену кількість зерна на приймальний пункт, застався клунок відра на три на суп і кашу, бо молоти уже не було чого. Після виконання першого плану батьку піднесли другий план. Батько взяв на плечі останній клунок і одніс на приймальний пункт. Вдома зосталась корова і з десяток курей. Активісти колективізації – Стрюк Яків, Якименко, Мисник та інші підсобники, забрали все. За невиконання другого плану хлібоздачі батька забрали в НКВС, а до нас знову прийшли активісти і почали нишпорити по всіх кутках. Паслін сушений мати всипала в торбинку із полотна, забила гвіздок у камін і причепила там на мотузку. Один із активістів – Струк Яків -не поганьбився нічим, поліз у піч, знайшов торбинку із пасльоном і забрав з насмішкою. Таким чином, у нас, тобто у матері з чотирма дітьми, залишилася лобода з курієм і кропивою на городі і кіт, що ловив мишей. У кутку над столом стояло чотири ікони, а на полиці, яку зробив батько, лежали книжки: „Кобзар” Тараса Шевченка, багато томів великого енциклопедичного словника Брокгауза і Єфроніна. Активісти познімали ікони, повикидали у двір, потім забрали всі книжки, скинули на купу на ікони і підпалили. А одежу і вишиті  рушники із домотканого полотна – все забрали і повезли з собою. Я вижив. Багато чого довелося пізнати мені у житті, але зі свого життя я зробив висновок: найтяжча біда для людини – терпіти несправедливість.

Сталінські репресії

Паралельно з голодом в 1930-х роках Ямпільщині довелось стикнутися і з таким явищем, як сталінські репресії. Як зазначається у Зводі памяток історії та архітектури України, у роки репресій було заарештовано майже півтисячі ямпільчан. Більше вісімдесяти мешканців краю було засуджено до вищої міри покарання і страчено.

Тож, знаючи ці цифри можемо уявити ту кількість життів людей, яку забрала радянська влада лишу нашому маленькому районі.   

6 thoughts on “Вбиті голодом: жахіття голодомору на Ямпільщині

  1. Зараз червонопузі вертухаі вой підіймуть.А Люди пригадають і померлих і виживших та ненароджених…

    1. ты бы, сабака, первым по хатам умерших начал мародерить и был бы в числе активистов

  2. корректно было бы редакции выложить статистические данные о количестве населения ямпольщины в период 1930-1940гг по годам

    1. Вменяемым людям лучше не комментировать подобные текстовки, дабы не поощрять их распространение.

Comments are closed.